Жанр: Документальний, драма

Режисер/Оператор: Іван Сауткін

Виконавчий продюсер: Єлена Сауліч (saulich@gmail.com)

Ассоційований продюсер: Майк Лернер 

Стадія виробництва: пост-продакшен

Продакшен компанії: Вавилон’13 (Україна)

Епізод фільму (5хв): https://www.youtube.com/watch?v=xPgp72edAN0

Послання у пляшці цього фільму: «Війна, яку принесла на нашу землю росія, у першу чергу вражає найслабших. Безпомічних, наївних – маленьких людей». 

Фільм складено з кількох коротких новел.  

Ми бачимо мешканців прифронтової території, звичне життя яких руйнується просто на наших очах. Це люди, що не можуть наважитися прийняти рішення про евакуацію із спустошених війною міст та сіл. До останньої хвилини вони чіпляються за маленькі острівці щастя, які будували протягом життя. І байдуже, що вони давно зруйновані та несуть небезпеку – у свідомості цих людей вони досі живі. Разом із цими героями ми залишаємо домівки, кидаючи у них спогади, мрії та навіть самого бога, як це відбувається в одній із новел фільму. 

Провідником у цей світ є група волонтерів, що займаються евакуацією цивільних. Ризикуючи життям, Антон, лідер команди, та його друзі вивозять із прифронтових населених пунктів людей, яких доводиться переконувати, що їхнє життя варте того, аби за нього боротися. 

Паралельно з основною сюжетною лінією розвивається історія двох жительок деокупованої Чернігівщини, що обрали активний опір окупантам та роблять все, на що спроможні у своєму похилому віці. Зінаїда Григоріївна живе на першому поверсі двоповерхового будинку. Під час окупації вона рахувала російські танки, що проїжджали повз її вікно, та передавала інформацію український розвідці. А ще – ховала за диваном мармурову меморіальну дошку на честь свого брата Левка Лук’яненка, автора Декларації Незалежності України.  

Її подруга, Таїсія Тимофіївна, пише вірші. Коли їхнє селище було зайнято російськими окупантами, вона написала поему російською мовою та хотіла розкидати листівки з нею, аби російські солдати замислилися над тим, що вони роблять. Втім, злякалася і не зробила цього. Це наївна народна поезія: недосконалість рим у поєднанні із щирістю авторки робить її вірші ще щемкішими. 

Коли дивишся на події війни, у полі зору опиняються агресори та жертви агресії, відважні військові та політики, криваві злочини, зруйновані будинки, обездолені, покалічені та тіла загиблих. З цього складається звичний образ війни, на який ми знаємо, як реагувати: він травмує, лякає, фруструє, викликає обурення. Від нього треба оберігати дітей та людей із хиткою психікою, адже йдеться про смерть та страждання. Але, крім героїв історичних подій, яких ми звикли бачити у новинних сюжетах, є дехто, кого ми зазвичай не помічаємо. Це прості, «маленькі» люди. Саме ті, що помиляються, можуть бути наївними, незграбними, неприємними, плачуть, сміються, люблять та ненавидять. Роблять ті речі, які ми зазвичай приховуємо від стороннього ока. І саме ці «маленькі» – найвразливіші. 

Бажання відвернутися та не дивитися, як плаче старенька бабуся, покидаючи свою квартиру; як живеться психічно хворому у місті під обстрілами, цілком зрозуміле, адже це боляче. Але, як відомо, саме там, де боляче, і відбувається дорослішання. Цей кут зору дає шанс усвідомити справжню цінність людського життя та тяжкість злочину росії.